...Промовляю до тебе, Маріє - найкраща мати з усіх матерів, найдорогоцінніший друг серед усіх жінок.
Снів, у яких я бачив тебе, у мене, мабуть, більше, ніж днів нашої розлуки... Сю ніч приснилося, що по всьому нашому селі про тебе ходить неслава. Всім, хто неславив тебе, я гаряче заперечував, довго і вперто шукав тебе. Нарешті знайшов, і ми, обнявшись, заплакали разом над нещасною долею чесних. Ти плакала від поговору, а я - із жалю до тебе. Я втішав тебе, як тільки міг, а ти продовжувала ронити перламутрові сльози на мене. Зараз ранок. Сьогодні в мене цілий день болітиме душа. За тобою, Маріє. За тобою, мій друже прекрасний. О! Скільки ласки, сердечної теплоти назбиралося в мене за два роки! І все це я для тебе бережу, як великий скарб. Що б там з тобою не сталося - не губи себе, бо без тебе мені життя не буде. Озвися до мене, сонце моє! Нехай вістонька від тебе стане світанком моїм, і я полегшено зітхну по довгій ночі, повній невимовних мук...
Р. S. Я посилаю лист за листом, щоб швидше пробитися до Вас, мої рідні.
Пишу, як бачите, кожному зокрема і всім разом, тільки б швидше одержати від вас звістку, хай вже таку, яку судила нам доля.

Ваш Василь Лісняк.

Люба моя дружинонько, золота Маріє, і любий мій синочку золотий, Валюсю!

Одержав я вашого листа, котрого писали ви 10 листопада і це сів уперше за два роки і три місяці розмовляти з вами. Любі мої! Хороші! Рідні! Прекрасні! Найдорожчі! Дайте обняти вас і, слова не мовлячи, тримати біля грудей своїх годину-другу, і слухати, як поволі тане душевний біль, випаровується гіркота німої розлуки, розвіюється холод самотності, а на місце всього цього вливається в душу солодка ласка і теплота доброго товариства нашого, щасливого подружжя, материнства і батьківства. Скільки разів намагався я зазирнути в своє майбутнє, щоб побачити той день, в який судила мені доля одержати від вас вістоньку, запам'ятати його, той день, і ждати, хвилину по хвилині міряти і, нарешті, дочекатися того дня і тої хвилини! І ось цими хвилинами стала восьма година ранку 14 грудня 1943 року. Цей день, як жив-здоров буду, я святкуватиму щороку. Коли мене оповістили, що для мене є листи, я зшаленів од радості, бо всім серцем відчув, що це лист від рідних (могло бути, що й ні, бо я листуюся з Павлом Григоровичем (Тичиною - прим.ред.), Михайлом Стельмахом, Олексою Ющенком і деякими новими товаришами по праці, котрі проживають у Москві). Так воно й вийшло. Батьків почерк я впізнав, а твого, моя голубонько, - ні. Так ти, бачу, перестраждала, так вимучилась, що й на себе стала не схожою. Мені теж було нелегко, рідна. Багато тяжких дум передумав я про вас. І тільки надія... тримала мене на світі.

Ваш друг і батько Василь Лісняк.

Люба Марусинко!

Великого явища одразу не збагнеш. Океану оком не окинеш. Так і радості своєї з приводу одержання твого листа я одразу не міг збагнути... А тепер потроху доходить до моєї свідомості значення твоїх слів про те, що ви всі живі. Я ж бо, так само, як і ти, вважав себе сиротою і без друга. Горе моє було таке велике, що можна було збожеволіти... Коли б не Леся Українка, то, можливо, і не зумів би висловити його. А вона нас навчила "без надії таки сподіватись". Ти, знаю, розумієш, як це добре сказано... Марусинко! Дуже хотів би я, щоб ти завдруге закохалась у мене і дала мені слово вийти за мене заміж. Минуле наше хороше, прийдешнє ще краще.

Василь Лісняк.

Люба дружино Маріє!

Коли б ти знала, як люблю я тепер нашу Україну, її культуру, її історію! Горджуся тим, що ми з тобою українці, діти того народу, котрому з давніх-давен слава. Ой, коли б мені дождати днів мирної праці! Та ж і послужив би я своїм батькам, своєму народові, своїй країні!

Василь.

Чи бажаєш ти, голубко, знати, як деякий час мріяв я подати тобі першу звістку про себе? Я знав, що ти вже поховала мене, що всі надії твої зів'яли. І, щоб воскресити їх, я був намалював кущик степового маку, який тільки вперше зацвів і має багато пуп'янків, і назвав цей малюнок "Надія". І отак, без єдиного слова, без підпису і без своєї адреси хотів відіслати тобі. Знаю, що твоє серце і тоді б так само радо стріпнулося, як і при звістці про те, що од мене одержано листа... І зараз мені прийшов на гадку отой степовий мак, що символічно зображав надію. Не тому прийшов на гадку, що в моєму житті сталися якісь зміни і що в зв'язку з цим зменшилась небезпека. Ні! На фронті, Марусинко, немає безпечних місць. Тут кожний день і навіть кожна година є останньою в житті. Смерть переслідує тебе на кожному кроці. А хочеться ж вічно жити! В дітях наших наша вічність, наше безсмертя! Коли б мені судила доля пережити це лихоліття, зустріти тебе. Коли б зберегла вона мої сили, щоб я зміг придбати, виростити і виховати діток. Нелегко дається нам перемога. Ворог чинить одчайдушний опір. Оті контратаки ворожих танків і піхоти, про які, гадаю, ти маєш змогу читати, або слухати, якраз нам доводиться відбивати. Вже не раз навколо мене смерть справляла свій божевільний танець, вже не раз підходила так близько, що в мене аж у носі кололо і в роті гіркло. Оглядаюсь тепер я на ті бої і кажу: "Якась душа гаряче молилась за мене". Нехай до жертв, які приносить людство в боротьбі за краще життя, докладеться і моя голова, а ворог наш таки буде подоланий.

Голубонько моя!

Сьогодні останній день календарної зими. Завтра починається березень. Потроху вже пахне весною. Бадьорюся я, а все ж не можу перебороти в собі жалю за тим, що проходять мої літа у розлуці з тобою. Так прекрасно визрів я і змужнів, розумом і серцем покохав тебе. Тільки б жити, біля тебе бути... Пробач мене за моє хвилювання, за мій неспокій, за мою несталість. Я, як те море в шторм - то могутньо вдаряю в скелясті береги буття, то розслаблено із шумом одкочуюсь од них... І глибокий я, як море, і на дні своєму непохитний. В цій непохитній стихії, на самому дні моїм, лежить рожева, як дитя, надія на нашу неодмінну зустріч. А навколо цієї надії, як вінок, цвітуть квітки моєї любові. Казка! Рай! А ворожі снаряди та міни постійно нагадують мені про небезпеку.

В. Л.

Люба Марійко!

За час війни я написав багато віршів. Ці вірші об'єднав я у збірку і назвав її так: "Рокотання бандури". Чому? Тому, що в багатьох моїх віршах бандура з'являється до мене, як Муза. Епіграфом до збірки узяв я рядки П. Г. Тичини: "В моїм серці і бурі, і грози, й рокотання-ридання бандур". Збірка складається з чотирьох зошитів, які мають свої назви. Перший зветься "Тобі, земле" і охоплює період од початку війни до... літа 1942 року. Другий зошит зветься "Ніколи!" і охоплює період від... 1942 року до битви під Сталінградом. Третій зошит... "Помста"... від Сталінградської битви до літа 1943 року. І, нарешті, четвертий зошит, що зветься "Останні акорди", присвячений вирішальному періодові війни. Назвав я ці акорди останніми в знак того, що, сподіваюся, вже більше не доведеться на грізний лад рокотати моїй бандурі, що це будуть останні мої пісні про війну, що далі я вже співатиму про мир на землі.

Ваш батько і друг Василь Лісняк.

Квітонько-Марійко!

Увесь вербний тиждень у нас тут пекло. Кажу "пекло" тому, що жахливішого не змалює тобі твоя уява. А те, що тут є - хіба можна його зрівняти з тим, що найжахливішого створила людська фантазія? Коли б ти знала, як то цінно на третю-четверту добу безперервних страждань-жаху, неймовірно тяжкої праці, недоїдання (через запеклі бої) і безсоння, нарешті, здобути три - чотири години сну! Кажу "здобути" тому, що тут таку розкіш, як сон, треба здобувати тяжкою працею і боротьбою. Бо не знесиливши ворога і не попрацювавши над здобуванням собі надійного схову, ти не ляжеш спати ані на хвилину. Інакше - проспиш життя, заснеш навіки. Перемога - це дитя війни, а сама війна - то ті ж самі муки, які приймає мати при пологах. Ах, коли б тільки кров'ю, а не й життям, здобувалася перемога! Я ладен її пролити стільки, скільки витримаю, щоб хоч теплому бути (нехай без пам'яті), а потім знову воскреснути, як уже раз було це зі мною. Взагалі, скажу тобі, що в наших умовах надія - це почуття страдницьке. Я недаремно обкреслив вірш Малишка "Ти мене накличешся ночами" і звернув твою увагу зокрема на рядок "настраждаєшся в своїй надії". Тарас Шевченко теж писав, що надія знову лихо з ним діє і серцю жалю завдає. А один письменник (не запам'ятав його прізвища) написав на цю тему, кажуть, чималий прозаїчний твір і дав йому таку оригінальну назву "Тортура надії". Там усе так точнісінько написано, що знову оживаючи (це ж мої відпливи і припливи!), надія приносить великі страждання людині, чинить над нею тортури. Коли б зібрати всі мої листи до тебе, скласти їх в порядку написання і уважно прочитати - багато можна знайти різноголосиць і навіть протилежностей. А все ж, може, хоч кривуляста, а таки є якась послідовна лінія в моїх відчуваннях, в моєму мисленні. Ця лінія, друже - моя любов до тебе. Вона, як та повноводна ріка, в'ється зеленим лугом і сяє на сонці. В ній, в моїй любові до тебе, - моє безсмертя. А як помру я тут - не уявляй мене красивим і не жалкуй. ...носи в своїй уяві мене живого, будь рада з того, що я чесно прожив, чесно перейшов туди, де над Стіксом у раю, неначе над Дніпром широким, у передвічному гаю, сидить собі в своїй хатині Тарас Григорович та згадує Дніпро, Україну, села, степи та могили і веселенько співає. Десь там і я знайду собі тихий куточок і поки ти прибудеш до мене, то я вже і хатку збудую, і "садочок кругом хатини насаджу, прилинеш ти у холодочок, тебе, мов кралю, посаджу" та й буду надивлятися на тебе. Передаю своє серце Вам - тобі, Маріє, і тобі, любий синочку Валюшко. Обіймаю вас.

Ваш друг і батько Василь Лісняк.

Дорога Маріє!

Моя душа аж в'яне од довгої розлуки. Хочеться, щоб на неї дощик покропив, посвітило сонце, свіжий вітерець повіяв. Почуваю, що там, у моїй душі, лежить ще багато доброго зерна. Та прорости воно не може в розлуці з тобою, друже. Завтра свято. Вітаю вас, ріднесенькі, з 1 травня! Скоро в полі розквітнуть червоні маки - символ моєї віри в нашу зустріч. Збирай їх, голубонько, і проси, щоб вони не марно квітли.

Ваш друг і батько Василь Лісняк.

Дорога Марійко!

Після листів листівка моя - то все рівно, що одна крапля дощу на сухе поле. Отож спішу писати тобі листа. Хочеться поговорити про весну. Таки діждав я її! Пошли, доле, діждати отак мені і зустрічі з тобою, Марійко! В середині березня, йдучи полем, я вперше цього року побачив шпака. Підвів обличчя до хмарного неба, примружив око, посміхнувся і гукнув: Гей, здоров, шпаче! Потім прилетіли лелеки. їх багато по селах. Ну, а тепер я вже і фіалки нюхав, і травицю ласкав, і жайворонків слухав, і навіть ластівку бачив. Кажуть, вже й зозуля кує, та мені не доводилось чути. Нічого значного, здається, немає в тому, про що я оце тобі розказую. Але ж коли б ти знала, як це дорого для нас! Який прекрасний, який молодий - вічно молодий! - світ! Як любо жити! Мені, голубонько, трохи соромно перед тобою - через те, що перебування у Вербовій негативно вплинуло на Валюшку. Я знаю свою сім'ю. Вона нещасна. Нещасна тим, що за всі довгі роки її існування їй не усміхнулася доля, ні разу у неї за столом не погостили добро і згода. Я вірив і вірю, що ти повіяла ласкою на нашу сім'ю, але ж, мабуть, така доля її, що ти мусила виїхати. А моїх батьків жаліти треба. Вони нещасні. Вони мали одних синів сім. А на старості літ - он як жити доводиться. Павло Григорович (Тичина) дуже похвалив мені свою дружину - Лідію Петрівну. Він сказав звичайні слова: "Вона в мене дуже хороша". Але те, як він сказав - більше мені її змалювало, ніж його слова. Коли б ти знала, якою простою людиною є Павло Григорович! Він дещо мені розповідав про Лідію Петрівну, мені чомусь здається, що вона по доброті своїй дуже на тебе схожа.

Твій Василь.

Дорога, прекрасна Марійко!

Для тебе зараз мої листи - то я. Спочинь же хоч трохи, берізко моя білокорая! Хоч раз повір-таки по-справжньому в те, що ми з тобою зустрінемося. Вір, сонечко моє золоте! Доля нас не зрадить. Ти достойна щастя - ти його матимеш. Я вцілію! Я вернусь до тебе! Нехай зараз, як говорить Гете, "сонце світить на твої страждання", але прийде час, що воно засвітить і на радість твою. До речі, як це сильно сказано: