ЛІСНЯКОВЕ ПОЛЕ

Життя прожити - не поле перейти. Але проходити полем стільки, щоб зорати його й засіяти, щоб доглянути на ньому вруна й колоски, щоб мати з нього повнозвучний урожай, а потім ще і ще повторити цю круговерть хліборобівську, отож стільки походити полем - то це теж непросте, варте цілого життя діло.

Наш відомий краянин, український поет Василь Андрійович Лісняк спізнав за свого життя це мудре діло. Він має за собою і клини чорнозему, поспіль посновані борознами, і зелене сяйво зійшлої пашниці, і розгойдані хвилі колоскові, і свята щедрозерних ужинків. Він мав за собою поле. Ним виплекане, ним захищене і ним оспіване. Своє пісенне поле вів лишив поколінням. Книжка Василя Лісняка, яка називається "Борозна" (вона вийшла наприкінці минулого року у видавництві "Промінь", упорядкування і вступна стаття П. Ребра), - це ніби ще одне справдження скромної поетової мрії (про те, що "На святі врожаю добрим словом згадають мене". Перечитуємо в цій книжці сто двадцять Ліснякових сторінок і наче знов проходимо його життєвим видноколом - сільськими вигонами і осонценими степами, землею, яку зранили ворожі орди, і перелогами, де мирні рала вигортають обіч жаске осколля війни. Ось "перший блиск, рожева юність ранку" і земляків засмаглі руки й лиця, і чутно їх привітну мову, коли вони кажуть : "Будь здоровий" - жартома добавлять "чорнобровий" ("З давніх літ..."). Ще перші поетичні образи Василя Лісняка дають нам знати про щойно народжені прикмети колективних ланів. Ті образи точно передають і відтінки тодішньої доби ("Як у німому кінофільмі, ступають коні по ріллі"), і помітні хіба що художниковим очам та вловимі хіба що скрипалевому слухові звуки й барви:

Колеса крутяться в сівалки.
Але не дзвонять, не дрижать.
Лише землі, як їдеш в балку,
Струмочки з обода біжать.

("На сівбі", 1933)

Так, у ньому жила музика, якої не переповісти в звичайній розмові, і яка з інколи та й виблисне, освітивши в душі те, чим вона багата од роду ("Душа моя - широкий світ, де вранці перепел у житі...") і чим вона жива тої миті, коли "колос досягає грудей". Поет був сповнений цієї музики - цих вільних вишугів польового вітру, урочого відчування землі й праці. Він бачив землю очима хлібороба і торкався землі руками працелюба. Він мав землю за світлицю творчості, де праця співзвучна мистецтву. Згадаймо рядки з його "Вранішньої пісні" (1938):

Та до краю пісня сповнила мене,
Я почав бриніти в тон ланам і вітру.
І звучало слово щире, вогняне,
Брав я в руки стебла, наче грав на цитру.

Більш як двадцять років тому були написані ці рядки, але як вони нагадують, скажімо, відбитки сучасних графіків, котрі ілюструють твори сьогоднішніх майстрів поезії. Скільки їх, любих кожному степовикові думок, цих голосних квіток пам'яті, посходило і розцвіло під пером Василя Лісняка. Це й святкове чекання близького дощу ("Невладу з собою я в цю пору!" або ще відвертіше "Пройде дощик - мов настане свято..."), це і "хвилина урочиста", коли, бува, плуг м'яко увіходить в землю і започатковується перша борозна ("Рівненько мітьте, трактористи!"). А ще незабутня краса степового полудня, не приглушеного допокіль потужними моторами ("Й не знаю: десь хтось косу клепле чи дзвонить перепел у житі..."), а ще така близька й округла виднота польових віддалин, побачених наче крізь бінокль або як з Довженкового кінокадру ("А чиясь червона майка-наче то в степу хтось носить величезний смолоскип..."). Поет зумів точно, коротко, по-своєму привабливо сказати, і про близькість високого сонця та густу тінь од великого жита, і про соняшника "живий прожектор" та про "весь зелений рід, від яблуні до м'яти". Він просто не міг не вигукнути в одному із своїх віршів:

Так хочеться цей світ обняти
В любові, в радості, в тривозі!...

("Чудовий світ навколо мене", 1940).

Цього вірша, що починається словами "чудовий світ" Василь Лісняк закінчив словом "тривога". На світ любові й радості насувалася фашистська хмара. На рідну землю зазіхнули гітлерівські полчища. Вітчизна покликала до боротьби ("Клич цей земля переносить до мене, став я у першім ряду"). І і огнях атак, і в мареві ран, у важких днях і ночах передової поетове серце снило тим рідним світом ("Зігрієш ти, було, пачухий купіль, кладеш дитя й приказуєш улад"), жаданою перемогою, коли:

"Поляже ворог серед поля.
Гармати скотяться з доріг.
Повіє вітер на роздолля.
Попросить плуга переліг."

("Я серцем чую щось хороше...", серпень, 1942)

Лісникова фронтова лірика - одна з прекрасних сторінок української поезії. "Рокотанням бандури" назвав поет вірші того часу. То вираз громового, вулканного протесту, яким звучала кожна цятка батьківщини. То спрага помсти загарбникам і катам ("Я стрілятиму їм навіть в спину - утекти, врятуватись не дам". 1942). Вірші "Клятва", "Україні" своєю громадянською потужністю і поетичною цільністю стоять поруч поеми "Похорон друга" П. Тичини, "Слова про рідну матір" М. Рильського, "Прометея" А. Малишка.
Співець ніжних степових пейзажів, співець сівби і жайворонків над полем ніби одкрив у собі притаєне досі джерело, щоб сказати: "Протестом б'є Тарасова гора; мов устає якась підземна сила..." А у вірші "Україні" так кожен рядок - наче виплеск протесту і відплати:

Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею,
- Впаду лицем на захід, ще й руку простягну.
Дійду до України і буду вічно з нею.
Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.

(3.10.1942)

Лісникове поле в поезіях фронтового циклу було тим же омріяним змалку хлібодарним полем, але водночас і символом усієї Вітчизни. З тих поезій переймаємось настроєм, як з кожним переможним днем серце поета-воїна зогрівало передчуття жаданого миру, рідної домівки ("Така ти прекрасна, правдива у передчутті... Прибрала у хаті, сама зодяглася святково і ждеш, виглядаєш...", 1944). І знову - спрага поля, спрага роботи, тієї цілющої втоми, яка народжує в хліборобові поета.

Давно я не був у своєму селі,
Не сіяв на рідному полі...

(1945)

Він повернувся, і нам легко уявити його, такого ж, як і ті, кого стрічали на околицях весною сорок п'ятого року. Його легко уявити, навіть коли б він не написав:

Увійду в подвір 'я у військовій формі,
з вусами густими, з шрамом на щоці...
Син малий почує, вибіжить із хати,
не впізнає спершу - де там упізнать!
На той гук надвірний вийдуть батько й мати,
і сусідські діти зразу ж прибіжать...

(1945)

Він повернувся сіяти і писати про це на вечорових підвіконнях. "Степові пісні" були першою книжкою Василя Лісняка, яка 1949 року вийшла за редакцією Павла Тичини. Суть творчості було визначено лаконічно, тими ж лісняківськими образами:

Поет - як земля,
Що приймає від нас по зернині,
А нам віддає
Запашні і важкі колоски.

("Поет", 1946)

Для того покоління ліснякових читачів, яке знайомилося з його книжками в шкільні та студентські роки, незабутнім залишиться враження од чистих, просвітлених (аж віє сільським дитинством) строф про повоєнні літа, двори и городи ("Увкопану в землю есесівську каску налито води для курей!"), про колгоспівські ріллі і дядьків-агрономів, про мальовниче сонце над хатами ("Наче птиця в променистім пір`ї сіло сонце на дерева"), про сільські двори і гіллясті садки, виповнені літнім добром ("А гарячий дах, наче та сушарка: вишні, абрикоси під липневим сонцем в листиках стоять"). І щоразу напливають у пам'ять постаті, знайомі, побачені на широкополі зблизька чи віддалеку - все одно не малі, а помітні, відчутні на видноті, на осонні:

Людські постаті в гігантів
Виростають в далечінях...

("Перед дощем". 6. 04.1941)

Де обрій чорніє пахучий,
Іде велетенський сівач.

("Схід сонця", 1944-1945)

Він, власне, й писав про цих високих красою і вродливих щедрістю людей "Я добрість трудового люду любить і славить вічно буду". Він писав про них і для них. У його поезіях є свято весни і свято осені - сіяння і збирання плодів. Але кожна осінь живе сподіванням весни, і "прощання з осіннім сонцем" - то єдине сподівання: "Зустрінемось на святові весни". І от - сподівана зустріч.

Микола ЛИХОДІД.
Газета "Запорізька правда",
1970 р.